ЦЕ БУЛО У ЖОВТНІ СОРОК ТРЕТЬОГО… | Альтернатива

ЦЕ БУЛО У ЖОВТНІ СОРОК ТРЕТЬОГО…

Сьогодні навіть пересічний школярик на Черкащині якщо не знає, то десь колись щось чув про трагедію села Кортелісів на Волині, Хатині у Білорусії чи Лідіце у Чехії. І мало кому відомо про хутір Павлопіль, який належав до колишнього Буцького району і пішов у небуття у жовтні 1943 року.

Коли і чому гітлерівці знищили хутір Павлопіль

Трагедія Павлополя свого часу була сприйнята чомусь як звичайний епізод війни, який, до того ж, трактувався по-різному. А що Буцький район у повоєнні роки розформували, передавши належні йому населені пункти Маньківському, Звенигородському та деяким іншим районам, то подзвін по цьому, стертому з лиця землі хутору чувся всього лиш кільком його жителям, яким чудом вдалося уникнути участі тих, хто залишився там навіки. З часом і вони відійшли у вічність. Тож сьогодні нелегко відповісти на запитання, як і навіщо було знищено Павлопіль. І все ж спробуємо, відділяючи зерна правди від плевели вигадок і домислів.

Війна обійшла Павлопіль стороною. В перші місяці окупації німцям і поліцаям вистачало клопотів і без нього. А по тому хутір взагалі випав з поля їх зору. Навідувалося, правда, сюди декілька разів буцьке поліційне начальство в особі начальника поліції Монька з якимось півдесятком запроданців та якийсь німецький чин з комендатури, наказавши хуторянам беззастережно підкорятися новій владі і виконувати всі її накази. Та й, здавалося, забули про їх існування. Бо колгоспні ферми стояли порожніми, як і комора, яка того року так і не дочекалася збіжжя – пшениці й жита горіли вслід за відступаючими частинами Червоної армії, а те, що вціліло, осипалося на пні, оскільки мало залишилося тут жниварів. А те, що мали у власному обійсті, жінки, на яких перейшло в основному господарство, вміли заховати від непрошених зайд. Та й ліс, що оточував Павлопіль, відлякував окупантів. Отож хутір, що розкинувся віддалік великих доріг, жив своїм розміреним життям і ніщо, здавалося, не могло вибити зі звичної колії хуторян.

Звенигородка новини Альтернатива Проте… Саме ліс та віддаленість Павлополя від інших населених пунктів й відіграли свою роль у його подальшій долі. На початку серпня 1943 року на базі десантної групи, сформованій штабом партизанського руху при Військовій раді 1-го Українського фронту і закинутої на терени Уманщини, було створено партизанський загін імені Кутузова , який дислокувався в Пехівському лісі, що належав на той час до Буцького району. Отож партизани, яких приваблювали теплі оселі і селянський харч, стали натоптувати то групами, то поодинці стежку до хутора. Цілком очевидно, що окупанти знали про це, оскільки, як розповідали очевидці, сюди декілька разів приїздив і попереджав про якусь акцію, що готується ними, «високий блондин , який розмовляв ламаною російською мовою» і часто при розмові замість сполучника «якби» вживав слово «коби», через що його і прозвали Кобою. Партизанські командири, яким дослівно були передані ці застереження, спочатку досить скептично поставилися до них. Потому, виходячи з того, що Коба, який був не ким-небудь, а буцьким гебітскомісаром, вирішили все ж зустрітися з ним. Й згідно з однією існуючою версією, після тієї зустрічі Коба вже не повернувся до своїх одноплемінників. Тим часом буцька диверсійна група , здійснивши напад на тамтешню в’язницю, звільнила звідти близько тридцяти місцевих жителів. Врятовані від тортур, а то й неминучої смерті, люди були вкрай виснажені. Де переховати їх перед тим, як перепровадити до партизанського загону? Звичайно ж, в Павлополі, подалі від чужих очей.

 Гітлерівці тим часом теж не сиділи, склавши руки, Тим більше, що «згори» один за одним надходили жорсткі накази: знайти і скарати зухвальців,виявити підпілля і «вийти» на партизанів. Високі чини скаженіли ще й тому, що майже водночас з акціями партизанів безслідно зник і Коба. Припущення, що він загинув від партизанської кулі, було відразу ж відкинуте слідчими гестапо: вбитим гебітскомісара ніхто не бачив, натомість в ході розслідування випливли деякі подробиці його неблагонадійності, насамперед надто гуманне ставлення до «тубільців» і навіть зносини з непевними особами. Стало відомо і про відвідини Кобою Павлополя. Особливо підозрілим було те, що останнім часом він навідувався туди сам, без охорони. Якщо ж додати й неарійське походження: напівчех, напівавстріяк…

Все це вимагало негайних дій, що мали бути відображеними у звіті.

 Карателі увірвалися на хутір вранці, ще з першими променнями сонця. Та ні партизанів, ні звільнених ними в’язнів там вони вже не застали. Даремно нишпорили вони по всіх хатах, горищах та погребах – усі ті пошуки були безрезультатними. Нічого не дав і допит хуторян, вчинений тут же. Налякані жінки і діти твердили в один голос: ніяких партизан вони тут ніколи не бачили. Сказати правду – означало відразу ж приректи на смерть всіх, бо доведений до їх відома ще в сорок першому році наказ окупаційних властей гласив: « У всіх селах і хуторах, де партизани знаходять притулок або одержують продовольство, відбирати всі продовольчі запаси, розстрілювати і вішати всіх посібників».

 Та їхню долю і без зізнань вже було вирішено Карателі, вхопивши облизня на хуторі, не могли все ж повернутися назад ні з чим – там чекали переможних реляцій. Шукати партизанів у лісі, повсякчас ризикуючи нарватися на кулю? Така перспектива їх не дуже приваблювала. Але ж мав хтось бути покараним? Тоді й пролунав наказ: всім вийти на вулицю!

Звенигородка новини - Альтернатива Хуторян зганяли до гурту, не даючи навіть одягнутися як слід, не відповідаючи на їхні запитання: куди, навіщо? Натомість змусили виводити з хлівів і оборів корів, телят та свиней, після чого і людей, і їхню домашню живність погнали до колишніх колгоспних будівель. Тим часом зайди приступили до «роботи»: смолоскипом спалахнула одна, друга, третя хата. Полум’я охоплювало весь хутір. Коли ж худобу загнали до одного з вцілілих тваринницьких приміщень, людей, котрі з розпукою і жахом дивилися на свої охоплені вогнем садиби, поставили біля колишнього колгоспного погреба, в якому ще в довоєнні часи зберігали чи то кормові буряки, чи то картоплю. Поодинці, зі скрученими за спиною руками, їх ставили над погребом, а поліцаї, сокирою, обухом якої перед цим били горіхи, рубали їм голови і скидали понівечені, залитті кров’ю трупи донизу.

Звенигородка новини - Альтернатива В книзі «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941-1944 рр.)», знаходимо всього декілька рядків про Павлопіль, а саме, що розправу над мирними жінками й дітьми чинив каральний загін під командуванням буцького коменданта Котера. З цього, аж надто лаконічного повідомлення напрошується висновок, що до загону входили німецькі вояки. Проте звенигородський краєзнавець Микола Мефодійович Бойко, з ініціативи і при безпосередній участі якого у 1988 році на місці спаленого хутора було відкрито пам’ятник загиблим жителям Павлополя, доводить, що в жахній розправі над хутором і його мешканцями були задіяні суто поліцаї як з Буків, так і з усієї округи. Особливо фігурують тут Ященко, Монько і Токовий., яким вдалося втекти від неминучої розплати. До цього залишається лише додати, що в шестидесятих роках минулого вже століття катюга Ященко, мешкаючи у Австралії, написав землякам листа, в якому каявся в «своїх гріхах» і запитував, чи буде йому прощення від властей. Той лист залишився без відповіді…

І ще. На пам’ятнику замордованим павлопільцям – всього 14 імен. Серед них читаємо: «Федір Павленко». Павленка помилково занесено до цього скорботного списку. Він залишився живим як і Ніна Темченко, Федір Варич, Ніна Ткачук та Іван Нечипоренко, котрим вдалося пробратися крізь заслони карателів.

Вже виходячи з цієї оповіді, бачимо, що на пам’ятнику вибито не всі імена загиблих хуторян, передусім – дітей. І то цілком зрозуміло. Вцілілі жителі Павлополя вже не повернулися до своїх згарищ, молодших доля розкидала по світу. Декілька чоловіків, які повернулися з фронту живими, не заставши тут своїх сімей, теж подалися світ за очі. Розповідають, що вчащав сюди після війни демобілізований Софрон Ткачук, який, будучи вправним ковалем, викував залізну огорожу і встановив її на братській могилі, в якій лежали його дружина і донька. Ото й все, що міг він зробити для своїх рідних і сусідів перед тим, як піти за межу вічності. Немає вже і очевидців трагедії, зокрема, Федора Павленка, якого бучани й жителі навколишніх сіл знали як чудового майстра своєї справи , котрий ще до недавнього часу давав нове життя тисячам годинників – наручним, настільним і настінним. Вони продовжують вираховувати хвилини і години вже іншим, не йому. Ось так і обривається зв’язок поколінь…

 Але ж має хтось поіменно назвати імена всіх павлопільців, життя яких так нагло обірвалося в жовтні сорок третього?

 Феофан БІЛЕЦЬКИЙ