Чому французи голосують за націоналістів? | Альтернатива

Чому французи голосують за націоналістів?

Згідно з попередніми даними міністерства внутрішніх справ Франції, у першому турі регіональних виборів, що відбувся в неділю, відомий своїми ультраправими поглядами Національний фронт отримав близько 28% голосів по всій країні, а його кандидати зайняли перше місце щонайменше в 6 регіонах з 13.

При цьому результат лідера партії Марін Ле Пен в окрузі Па-де-Кале перевищив 40%, чого не траплялося з моменту заснування партії в 1972 році. За останні роки пані Ле Пен вдалося помітно поліпшити імідж Національного фронту, пом’якшивши риторику і вигнавши з партії найбільш одіозні фігури. Проте ця політична організація як і раніше залишається на крайньому правому краю політичного спектру.

Чому багато французів проголосували за націоналістів?

Ведучий програми “П’ятий поверх” Михайло Смотряєв розмовляє про це з соціологом Олександром Бікбовим, запрошеним професором Вищої школи соціальних досліджень у Парижі, та Оленою Філіпповою, головним науковим співробітником Інституту етнології і антропології РАН.

Франція і ультраправа спокуса

Михайло Смотряєв: З моменту свого створення в 1972 році і до нещодавніх виборів до Європарламенту навесні минулого року, як і багато колег по цій ніші на політичному полі, все-таки, Національний фронт був досить маргінальною організацією. Свої 10-12% в найкращі роки вони мали, і, мабуть, ніхто жодних інших результатів їм не пророкував. Як так вийшло, що за них проголосувала така кількість народу?

Олена Філіппова: Я б не сказала, що ніхто не пророкував. Вже досить давно, принаймні, з літа цього року, з’являлися результати різноманітних опитувань, прогнозів, які якраз і передрікали цю перемогу. Крім того, як ви щойно правильно згадали, вибори до Європарламенту вже теж показали досить сильне зростання популярності цієї партії.

Дійсно, багато в чому воно пов’язане з тією роботою, яку провела Марін Ле Пен з поліпшення іміджу своєї партії за допомогою кадрування риторики. Вони прибрали найбільш одіозні гасла, зокрема намагаються відхреститися від антисемітизму. Це досить болюча у Франції тема. З одного боку, це, мабуть, зіграло якусь роль, притупивши трошки традиційні побоювання виборців щодо цієї партії.

Що стосується ситуації після терактів, вона теж зіграла свою роль. Насамперед, ця роль виразилася в тому, що найперше до скриньок пішли ті люди, які особливо сильно злякалися. Саме ці люди проголосували за те, що їм здається вибором на користь безпеки на шкоду свободі.

Якщо ми подивимося, як розподіляється явка по регіонах, то ми побачимо, по-перше, що найнижчий рівень участі, як не дивно, в регіоні Іль-де-Франс, з чого обережно можна зробити висновок про те, що дуже численне населення паризьких передмість у цих виборах не бере участь, не відчуває ці вибори своїми. Це велика проблема, тому що найнижча явка і найменше голосів за Національний фронт якраз в регіоні Іль-де-Франс.

Марін Ле ПенImage copyrightAFP

Крім того, якщо ми подивимося на ті два регіони, де виступала Марін Ле Пен і онука колишнього президента Маріон, то це регіони, де традиційно сильні популістські настрої. Раніше там здебільшого люди голосували за соціалістів і навіть за комуністів, а зараз вони кинулися до Національного фронту, мабуть, під враженням того, що соціалісти роблять всі ці роки, перебуваючи при владі. Соціалісти не виправдали тих очікувань, які на них покладали їхні виборці.

Олександр Бікбов: Справа в тому, що Національний фронт вже кілька разів наближався до тієї межі, яка в одних викликала захоплення, а в інших критичні побоювання. Під час других президентських виборів, в яких брав участь Жак Ширак, Жан-Марі Ле Пен вже був на другій позиції. У цьому сенсі Франція має досить тривалу історію ультраправої спокуси, якщо хочете, яка час від часу сягає дуже загрозливих масштабів.

Якщо ми подивимося ще трохи далі в історію, у 50-ті роки, і згадаємо про явище, що передувало Національному фронту, а саме рух П’єра Пужада, так званий рух крамарів і ремісників, які виступали проти оподаткування дрібного підприємництва. Це було досить помітне явище.

У 1956 році на виборах пужадистський рух отримав 12% місць у Національній асамблеї. Тому говорити про маргінальність правих рухів, які можуть доходити до крайніх правих, тобто, з одного боку, вкрай націоналістичних – “велика Франція”, з іншого боку, популістських – “не допустимо припливу мігрантів і руйнування великої держави” – це хвороба такого типу централізованих суспільств, як Франція чи Росія.

Дійсно, теракти в Парижі могли зіграти свою роль, але досить високі рейтинги Національному фронту пророкують вже щонайменше два роки, у тому числі на регіональних виборах. Одне з ключових пояснень може полягати в тому, що парадоксальним чином саме Національний фронт стає головною опозиційною силою, особливо після періоду правління Ніколя Саркозі, коли сам центр сильно зрушився вправо, і в цьому сенсі став схожим на погану копію певної моделі, певної версії виборчої програми, яку Національний фронт пропонував ще 10 років тому.

Як це часто буває у французькій електоральній системі, на регіональних виборах голосують переважно за опозиційну партію. Коли соціалісти були при владі, більшість голосувала, скоріше, за правий центр, коли при владі опинилися праві, перемагали соціалісти. І ось тепер, коли соціалісти знову, принаймні номінальні соціалісти, які не дуже відрізняються від правого центру, при владі, головною опозиційною силою стає Національний фронт.

Михайло Смотряєв: Якщо я вас правильно зрозумів, теракти в Парижі могли певним чином підштовхнути тих, хто сумнівається, але навряд чи мають навіть не стільки вирішальне, скільки хоч якесь помітне значення у результатах цих виборів. Навряд чи можна говорити про завершення, але про якийсь етап поточної французької політики останнього десятиліття? Так?

Олександр Бікбов: Так. Більше того, антимігрантський порядок денний грає куди більш значну роль в успіху Національного фронту, ніж безпосередньо теракти, про соціальне коріння яких ще недостатньо відомо і зрозуміло.

Марін Ле ПенImage copyrightAFP

Михайло Смотряєв: Олено Іванівно, як ви думаєте, якщо взяти подібного роду трактування за основу. Треба сказати, що програма Національного фронту виходить за рамки просто припинення міграції. Зараз це одне з найпопулярніших гасел. До речі кажучи, пройшовши свого часу до Європейського парламенту, – Національний фронт був не єдиною партією такого штибу в Європі, яка туди пробилася, – домовитися один з одним вони так і не змогли, при тому, що всі протестують проти мігрантів, всі не хочуть будівництва нових мечетей. У цьому плані єднання, звичайно, спостерігалося, а у всіх інших – ні. Що ще у політичній програмі Національного фронту могло зіграти їм на руку на цих виборах, або просто мігрантські проблеми затулили собою все, особливо беручи до уваги кризу з мігрантами, яку Європа намагається вирішити з середини минулого року?

Олена Філіппова: Я думаю, що проблема мігрантів не єдина і навіть, можливо, не головна в успіху Національного фронту. Якщо ми подивимося на їхній електорат, то значною мірою це населення невеликих міст з сільської місцевості, де немає жодних мігрантів. Національний фронт, насамперед, – партія консервативна. Це партія, яка проголошує якісь стійкі консервативні цінності. Мені здається, що в нинішній ситуації, коли світ перебуває в такому нестійкому положенні, коли всі відчувають, що приходить якийсь завершальний етап тієї історії, в якій ми жили до теперішнього часу, і все готово звалитися невідомо в яку прірву, люди інстинктивно хапаються за консервативні гасла.

Це відбувається далеко не тільки у Франції, це відбувається зараз практично скрізь, тому що людям здається, що можна повернути історію назад, можна продовжувати жити так, як вони звикли, так, як вони люблять жити. В успіху Національного фронту дуже велику роль грає антиєвропейська складова їхньої риторики, повернення Франції її державного суверенітету, посилення її самостійності, незалежності.

Це особливо істотно для країни, де дуже велику роль як і раніше грає сільське господарство та сільський виробник, який дуже сильно страждає від нав’язуваних Європою всіляких регламентів, норм, від заборон на підтримку місцевого, національного виробника. Тому в цьому середовищі Національний фронт знаходить собі вдячних слухачів і, більше того, прихильників, які готові його підтримати, за ним піти. Ще раз повторю, тут справа не лише в міграції, тут, на мій погляд, все набагато глибше.

Мультикультуралізм і Європа

Михайло Смотряєв: Олено Іванівно, давайте докладніше зупинимося на окремих моментах. Якщо поглянути на основні положення політичної програми Національного фронту, прибрати звідти політично коректні “еківоки”, то виходить свого роду партія чи політична програма чорносотенців. Я розумію, дуже сильне порівняння, може бути, але з поправкою на сто років, що минули відтоді, досить радикальне рішення. Мені особливо сподобалося – міністерство внутрішніх справ, імміграції та секуляризму, яке стоїть в планах. Це ні для кого не новина. Ще один цікавий момент. Хоча формально про це оголошено не було, але заяви з великих європейських столиць, в тому числі і Парижа, про те, що політика мультикультуралізму, якою Європа тішила себе останні 20-25 років, не принесла очікуваних плодів, а в окремих випадках просто провалилася, – це теж політичний мейнстрім, це не Національний фронт, не особисто пані Ле Пен придумали.

Тим не менш, цей несподіваний сплеск популярності. Одна справа популярність, інша справа, коли люди голосують. Зрозуміло, напевно, і простому французу, що за винятком зміни вивіски і відсторонення вже досить похилого Жан-Марі Ле Пена, який на додачу зараз ще зайнятий своєю власною кримінальною справою з приводу антисемітизму, – це зміна вивіски. Тим не менше, люди все одно за це проголосували, хоча як мені видається, правда, як не фахівцю, були якісь альтернативи, зокрема і в тих питаннях, які їх хвилюють. Чому це відбувається, невже вони не бачать, за кого вони голосують?

Олена Філіппова: Ви підняли багато питань. Перше, на якому я хотіла б зупинитися, – це питання про мультикультуралізм, про який ми весь час чуємо російською мовою і в Росії, про те, що Європа, мовляв, відмовилася, Європа наїлась, Європа те, Європа се. За всю Європу не скажу, але у Франції ніколи не було політики мультикультуралізму.

Франція – це держава, в якій єдиною державною мовою є французька, і крапка – друга стаття конституції. Франція – це країна, в якій категорично заборонені будь-які політичні об’єднання за етнічним принципом. Франція – це країна, яка не визнає національних меншин на своїй території, яка не підписала європейську хартію про регіональні мови. Жодного мультикультуралізму у Франції немає і не було ніколи.

Якщо під мультикультуралізмом ми розуміємо наявність на території країни іншокультурного населення, то це зовсім інше, це не політика мультикультуралізму. Швидше говорити про політику мультикультуралізму можна стосовно Росії, де є етнічний федералізм, де викладаються близько 80 мов меншин і далі по всьому списку. Тут справа не у мультикультуралізмі. Це дуже небезпечно, на мій погляд, аналізувати ситуацію через призму культури, бо проблема не культурна, вона соціальна і економічна.

Вирішити цю проблему без глибокої зміни соціально-економічних параметрів просто неможливо, не вийде, хто б не прийшов до влади – праві, ультраправі. Ліві теж показали, що вони нічого не можуть тут зробити, незважаючи на всі їхні передвиборні обіцянки. Я думаю, що голосування за Національний фронт – це свого роду голосування від відчаю, тому що люди вже побачили, вони ж мали кілька мандатів при правих урядах – спочатку Ширака, потім Саркозі, потім вони жили при лівому уряді Олланда.

Вони бачать, що, як сказав один з французів, з яким мені довелося поспілкуватися в глибинці: “Незалежно від того, за кого ми голосуємо, ми опиняємося весь час в одному і тому ж …”, далі я опущу слово, коротше кажучи, в однієї і тій самій ямі. Мабуть, це такий відчайдушний протест.

Потім мені хочеться ще нагадати, що перед нами зараз результати першого туру. Вже не раз було так – згадаймо хоча б президентські вибори 2002 року, – коли у другий тур вийшов Національний фронт ще при Жан-Марі Ле Пені. Що трапилося після цього? Після цього різко збільшилася явка, і все повернулося на свої місця. Я не виключаю того факту, що і зараз у другому турі французи прокинуться і ті, хто не прийшли на виборчі дільниці, туди прийдуть, скажуть своє слово, і ситуація сильно зміниться.

Крім того, не будемо забувати, що ультраправі і праві – один одному конкуренти. Відповідно ті люди, які голосують за Саркозі, не голосують за ультраправих, і навпаки. Інша справа, що зараз у багатьох регіонах склалися такі трикутники, коли приблизно з одним рахунком, з невеликою перевагою однієї з трьох партій, ці три партії – соціалісти, республіканці і ультраправі – ділять п’єдестал пошани.

Далі є різні стратегії. У деяких регіонах соціалісти і демократи закликали ту партію, яка прийшла третьою, просто зняти свої списки з другого туру, щоб привести це до ситуації “один на один”, або щоб у цій ситуації всі, хто не голосують за Національний фронт, проголосували за опонента і тим самим переломили цю тенденцію. У деяких регіонах соціалісти відмовилися. Ми ще не поговорили про те, що в серпні сталася регіональна реформа, укрупнили регіони, і в результаті склалися якісь нові альянси. При цьому дещо були змінені повноваження регіонів. У грі з’явилися нові ставки, що теж дещо змінило весь цей передвиборчий пейзаж.

Зокрема, в новому регіоні Ельзас-Лотарингія-Шампань-Ардени соціалісти заявили, що вони не знімуть свої списки, тому що це було б зрадою тих виборців, які висунули їх, які проголосували за них у першому турі. Вони вважають, що більш правильна і сильна позиція – це постаратися обратися до регіональної ради і там протидіяти ініціативам Національного фронту, бо інакше, якщо в регіональній раді залишаться тільки праві і ультраправі, зрозуміло, що…

Михайло Смотряєв: Соціалісти будуть виглядати досить блідо. Це все особливості політичної боротьби, яка ще не почалася, тому що другий тур лише за тиждень.

Олена Філіппова: Боротьба вже почалася, бо вже йдуть переговори, вже Саркозі заявив, що він не сприймає простягнуту йому руку Олланда, щоб злитися в єдиному пориві з соціалістами. Він сказав, що він у цьому не зацікавлений і робити цього не буде, і своїх виборців не буде ні до чого закликати.

Що спільного у Ле Пен та Навального?

Михайло Смотряєв: Це, судячи з усього, означає, що на цьому рівні, на рівні Олланда і Саркозі, загроза з боку пані Ле Пен не відчувається як виразна. Воно й зрозуміло. Все-таки президентські вибори тільки в 2017 році.

Олександре Тахіровичу, ми з Оленою Іванівною обговорювали моє повне непорозуміння з приводу того, як, чудово розуміючи, що за люди ховаються за вивіскою “Національний фронт”, навіть при тому, що Марін Ле Пен вдалося його неабияк почистити, підретушувати, підфарбувати за останню пару років, французи, тим не менш, вирушили за нього голосувати.

У світлі того, що Олена Іванівна нам щойно пояснила, що має бути другий тур, в якому вони можуть якось прокинутися і поперти лепенівців подалі від державних інститутів, все одно інстинктивна реакція, коли ми готові голосувати за кого завгодно, хто пообіцяє нам, що у нас більше не будуть незрозумілі люди з криками на славу Всевишньому бомбити наші кафе в центрі міста, навіть розуміючи, що твердо обіцяти це все одно ніхто не може, звідки береться подібного роду щось близьке навіть до паніки?

Олександр Бікбов: Або, навпаки, до довіри, яку в Росії в політичному світі було втрачено в 91 році, довіри до якоїсь політичної сили, яка ще не була при владі і, можливо, хоч чимось відрізнятиметься від політиків, які уже втомили всіх і малопомітні, як абсолютно вірно зауважила Олена Філіппова. Я повертаюся до попереднього вашого запитання – характер програми Національного фронту. Якщо ми візьмемо текст цієї програми, він буде радикально популістським.

Це означає, що в ньому присутні далеко не тільки консервативні мотиви, які можуть сподобатися одній частині виборців, але і дуже прогресистські мотиви, наприклад, розвиток університетів, підтримка книгодрукування і книжкової культури, різні прогресистські заходи у сфері економіки.

Одна з особливостей популізму, яку Марін Ле Пен успадковує від свого батька – це спроба вийти за рамки вузько окреслених групових переваг.

Згадаймо, що Національний фронт починався з прямого колабораціонізму, тобто співпраці з неофашистськими об’єднаннями, що для 70-х років, коли ще було живе покоління Опору, було неприпустимим. Саме тоді Національний фронт був маргінальним.

Лінія Жан-Марі Ле Пена полягала в тому, щоб виводити за вузькі рамки цих маргінальних об’єднань через популістські аргументи. Довга історія Національного фронту – це багато в чому історія умілих маневрів на гранях між різними елементами правих і лівих шматочків програм, які з’єднуються в якусь блискучу поверхню. Програма Національного фронту сьогодні саме така, щоб діяти за класичним принципом партії “хапай всіх”.

Це одне з пояснень, яке дозволяє говорити про можливе примирення французького виборця з Національним фронтом. Є відчуття, що Національний фронт постійно змінюється, що з дурних, поганих хлопців, якими вони були в 70-80-е, з семітів, неофашистів, вони стають потроху демократами.

Марін Ле ПенImage copyrightReuters

У цій ситуації має сенс згадати про зовсім нещодавні події в Росії, для того щоб французька історія не здавалася такою вже незбагненною і далекою. Яким чином конструювався протестний рух 2012 року? На одній сцені сусідили ліберальні та крайні праві спікери, які – і ті, й інші, – користувалися аргументами демократії.

Я вважаю, що якщо ми поглянемо на програму того ж Олексія Навального, деякі пункти будуть дуже добре збігатися з поточною програмою Національного фронту, точно так само, як вони будуть збігатися з поточною програмою партії “Єдина Росія”. Популізм – це одне з пояснень того, як французи можуть примиритися з Національним фронтом сьогодні.

Михайло Смотряєв: У такому випадку виходить, що Марін Ле Пен права, говорячи про те, що французи втомилися від наявних нині політичних сил, їм потрібно щось радикально нове, що звучить парадоксально, маючи на увазі, що партія позиціонує себе як партія традиційних консервативних цінностей. Чи довго в принципі може протривати цей роман? Олено Іванівно, як ви думаєте?

Олена Філіппова: Я хотіла б відштовхнутися від того, що щойно сказав Олександр, і поговорити про те, що, зокрема, економічна програма Національного фронту дуже суперечлива, і її дуже по-різному оцінюють.

Центристи, зокрема, вважають, що це буде катастрофа для економіки. Є такі оцінки, що, навпаки, ця програма грає тільки на руку представникам великого бізнесу, і за всіма популістськими словами стоять зовсім інші реальності, з якими, на жаль, доведеться зіткнутися французам, які сьогодні думають, що це партія, яка захищає інтереси робітників, простого народу.

Все це дуже непросто, і хотілося б сподіватися на те, що нам не доведеться подивитися, чим в реальності обернеться реалізація Національним фронтом своїх політичних програм. Я все ще сподіваюся, що французи вчасно мобілізуються, як це вже не раз бувало, і все-таки до влади їх не допустять.

Михайло Смотряєв: Олександре Тахіровичу, а ви як думаєте, мобілізуються?

Олександр Бікбов: Важко пророкувати, хто прийде на другий тур виборів. Безсумнівно, така мобілізація буде, але чи буде її достатньо, щоб запобігти успіху Національного фронту, зараз сказати досить важко.

Михайло Смотряєв: Але це регіональні вибори. Я так розумію, що мобілізуватися треба буде до 2017-го року, бо Марін Ле Пен в якості президента, напевно, гірше, ніж депутат регіональних зборів, для деяких, принаймні.

Олександр Бікбов: Ви праві. Хоча в деяких випадках присутність вкрай правих в місцевих адміністраціях і виборчих зборах вже дається взнаки. Наприклад, та культурна політика, яку ми знаємо з федерального досвіду сьогодні в Росії, тобто урізання бюджетів на сучасне мистецтво, на сучасну культуру, – це реальність в регіонах, де вже є більшість Національного фронту.

Михайло Смотряєв: У таких випадках, як правило, в хід пускають заяву на кшталт того, що це тимчасовий захід доти, доки ми не реорганізуємо економіку і що ще в цей момент підлягає реорганізації. Ми це теж не один раз спостерігали, але при цьому всі пам’ятаємо приказку про те, що немає на світі нічого більш постійного, ніж тимчасові заходи.