ДЕВЯНОСТО П'ЯТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПАСІЧНИКА | Альтернатива

ДЕВЯНОСТО П’ЯТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПАСІЧНИКА

 В народі давно підмічено: тому, хто має справу з пасікою та її крилатими трудівницями, Всевишній завжди дарує силу та здоров’я, а отже – і довголіття. В цьому ми мали можливість переконатися, побувавши разом з сільським головою Княжі Наталею Шевченко та представниками влади й громадських організацій Звенигородщини у господі Сергія Бендюженка, аби привітати його, ветерана війни і праці, відомого в районі пасічника з 95- річчям від дня народження. Кремезний, широкоплечий, він, попри свій досить солідний вік, не тільки успішно утримує пасіку, яка нараховує 35 бджолосімей, а й без особливої напруги справляється з усіма домашніми роботами.

 Повертаючись думками у своє, не таке вже й радісне та безхмарне дитинство, він щораз вихоплює звідти спогад про десь викуплену батьком дуплянку, з якою були пов’язані мрії всієї родини про власну пасіку. Та мрії так і залишилися мріями: в Лозуватці, як і в інших селах, весь люд зганяли до гурту, в колгоспи, усуспільнюючи господарства. Активісти насильно забрали всю живність й з двору Бендюженків, не забувши заглянути і в засіки та вигорнувши звідти все, до зернинки, збіжжя. Про яку пасіку можна було говорити! Та все ж, як би там не було, малий Сергійко встиг зацікавитися метушливим життям бджіл, осягнувши й ази догляду за бджолами. Ніби знав, що знадобиться це колись в житті.

 І таки знадобилося. Тоді, як вже називали шанобливо його Сергієм Григоровичем. Але до цього він ішов так довго. І так важко. Через лихоліття війни, крізь недовіру і нерозуміння.

 Про початок війни він почув, будучи студентом передостаннього курсу технікуму. І вже незабаром став у солдатський стрій. Після короткої муштри – оборонні бої на Дніпропетровщині, де, як йшлося у зведеннях, переважаючі в живій силі і бойовій техніці, гітлерівці «захопили стратегічну ініціативу». Що то за ініціатива, червоноармієць Бендюженко мав змогу швидко дізнатися, потрапивши разом з бійцями свого підрозділу в оточення, а потім – за колючий дріт табору для військовополонених. Тоді доля була милосердною для хлопця – він зумів вирватися на волю і, пробираючись ночами ярами і перелісками, добратися на Шполянщину. Коли ж дійшов до рідної домівки, дізнався, що в Лозуватці – німці. Деякий час переховувався від окупантів і їх прислужників. Та в селі все на видноті. Донесли раз про нього старості. І потрапив хлопець в списки молоді, яку мали відправляти на роботи до Третього рейху. Втікав з невільницького вагона. І раз. І вдруге. І знову переховувався від людоловів.

 Визволення прийшло напровесні сорок четвертого. Тоді Радянська армія невпинно рухалася вперед, звільняючи Україну від фашистських окупантів. Й поріділі в боях підрозділи, передусім матінку-піхоту, поповнювали місцеві жителі, а серед них – й так звані оточенці.

 – Зброю добудете в бою, – похмуро кинув полковий командир вишикуваним на майдані новобранцям, які стояли перед ним хто в чому – той в підбитій вітром кухвайчині та драних валянках, той – в розхристаній чужинській шинелі, роздобутій кілька годин тому.

 Комполку діяв згідно наказу та відповідної директиви Верховного головнокомандувача, в якій містилися певні вказівки щодо поводження з тими, хто був у полоні чи перебував з сорок першого на окупованих територіях. Тому й кидали таких новобранців у бій голіруч, навіть не переобмундирувавши. Й, підкоряючись наказу, йшли вони у пекло, маючи надто мало шансів вийти звідти живими. Тож нерідко в одній братській могилі знаходили вічний спочинок батьки і сини, ближні родичі і сусіди. А оскільки, багатьох таких, як ось і Сергія Бендюженка та його побратимів, набраних з Лозуватки, Топильної і Княжі, кидали в бій, навіть не видавши червоноармійських книжок, то багатьох загиблих полковий писар заносив до графи «пропавшіє безвєсті». І все ж на перших порах йому вдалося розминутися з ворожою кулею. Й хоч пізніше потрапив до госпіталю, довго там не затримався – невдовзі разом з бійцями свого підрозділу визволяв Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину. Закінчив війну в Австрії.

 Повернувшись додому, працював у колгоспі і заочно закінчував технікум, здобуваючи освіту зоотехніка.

 – Ось тоді і зіткнувся я знову з бджолами, – всміхається своїм споминам іменинник – Прибігає якось до мене з поля жінка-сапальниця, перелякана така. Там, кричить, якісь мухи на мене напали, не дають сапати.

 Дивлюся, а то – бджолиний рій, що вирвався на волю. Заманив я його до покинутого двору, та й думаю, що його далі з ним робити. Бо ж у мене ні вулика, ні рамок. І «поселив» бджілок в … собачій будці, яку надибав на подвір’ї. Оскільки ж через дорогу цвіла гречка, бачив, що робота бджолам знайдеться. Під осінь утеплив цього своєрідного «вулика», заніс його до хліва. Та й геть забувся про нього. Аж весною похопився: пропали, думаю, мої бджоли. А вони, виявляється вижили. Ось так і почав я пасічникувати…

 Звичайно, пасіка забирала чимало вільного часу. А скільки мав він його, працюючи вже головним зоотехніком у селі? До того ж, окрім основної роботи, будучи депутатом обласної ради двох скликань, займався й громадськими справами Та по справжньому взявся за бджільництво вже після виходу на заслужений відпочинок. Бджоли його і лікують, і розраджують, і надихають.

 – Коли працював, не було коли про здоров’я думати, – розповідає Сергій Григорович. – А тим часом війна нагадала про себе то однією болячкою, то другою. Вичитав я тоді в одній брошурі про цілющі властивості прополісу. Спробував. І що ви думаєте – допомогло! Взагалі ж різні хвороби мене обминають. Ото лише нога болить від давньої контузії…

 Про цілющі властивості меду і похідних продуктів бджільництва він може розповідати годинами. Як і про самих бджіл. Маючи багатющі знання, він передає свій досвід початкуючим пасічникам-любителям, охоче допомагає в обзаведенні бджолосім’ями. Але лише тим, хто з душею береться за бджолярство. Якось прибився до нього такий собі «крутелик» аж десь з-під Києва.

 «Продайте, – каже, – дві бджолосім’ї, гарні гроші даю!».

«А ти хоч знаєш, що з нею робити?»– запитав Сергій Григорович.

 А той: « Та в мене вже був вулик, але пропав».

 Поцікавився пасічник, з якої то причини загинули бджоли і, зрозумівши, що до того призвело недбальство, відмовив чоловікові. Почитай, сказав, відповідну літературу, повчись, а вже тоді заходь до мене.

 – І заходив? –цікавимось в Сергія Григоровича.

 – Де там. Значить, добре, що не дав йому з бджіл збиткуватися, – відповідає він.

 І після короткої паузи:

 – За кожну справу треба братися не просто так, знехотя, а з бажанням. Я б сказав – з любов’ю. До бджіл – особливо. Тоді й здоров’я буде…

 Марина ЛЕСЬ