Голгофа Юрія Тютюнника | Альтернатива

Голгофа Юрія Тютюнника

Звенигородка, Ватутіне, Черкаси новини

Цього року виповнюється 125 років від дня народження генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника. Що знає про нього наш пересічний краянин? Виявляється, майже нічого. Навіть деякі вчителі історії, з якими мав розмову автор цих рядків, не могли конкретно вказати місця (що вже говорити про дату!) народження цього видатного українського військового діяча і патріота.

Народився Юрій Йосипович Тютюнник в селі Будищі на Звенигородщині 20 квітня 1891 року. Існують версії, що доводився майбутній генерал-хорунжий внучатим племінником Тараса Шевченка по сестрі Ярині.
Так це чи ні, стверджувати не будемо, залишивши останнє слово за шевченкознавцями. Варто сказати, однак, що потяг до красного письменства був-таки властивий Тютюнникові. Свідчення цьому – його книга спогадів , кілька кіносценаріїв, котрі, на жаль, так і не побачили світ. Лише один з них – “Звенигора”, написаний у співавторстві з Олександром Довженком, встиг оцінити український глядач. Цілком можливо, що міг би стати чоловік і кіноактором. Проте доля вготувала йому інший шлях, тяжкий і тернистий.

Звенигородка новини, персони

Юрій Йосипович Тютюнник

Здавалось би, батьки Юрія таки добилися свого – після закінчення агрошколи в Умані, мав господарювати хлопець на землі. Та з початком Першої світової війни потрапляє він у саме її горнило, отримавши невдовзі офіцерський чин. Однак недовго носив золоті погони. Після падіння в 1917 році царського режиму , солдати-українці дедалі організованіше почали вливатися до всеукраїнських формувань, присягаючи на вірність Центральній Раді. Активну участь в українізації частин російської армії взяв і Юрій Тютюнник. Вже в квітні 1917 року сформував у Сімферополі український полк імені Петра Дорошенка. У червні того ж року, будучи делегованим від 228 –го піхотного полку, він взяв участь у роботі 2-го Всеукраїнського військового з’їзду. У липні обраний членом Центральної Ради і переведений по службі у Катеринослав. Та про Звенигородщину він не забуває.

Восени Юрія Йосиповича обирають отаманом Звенигородського коша вільного козацтва. Відтоді вільноказаки заявляють про себе як про єдину силу не тільки на теренах Звенигородського повіту, а й на Київщині в цілому. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року він розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч вояків. У запеклих боях козаки розгромили збільшовичену 8-у армію, зайняли Вапнярку й Бірзулу, розброїли частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду і розгромили в районі залізничної станції Бобринська ( нині станція ім. Т. Шевченка ) 8-тисячну групу більшовицьких військ під командуванням лютого ворога України Михайла Муравйова. Вільнокозаки до травня 1918 року контролювали великі території Київщини та Херсонщини.

Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели кровопролитні бої з гетьманцями та німцями. І лише потому, як Звенигородсько-Таращанське повстання зазнало поразки, вільнокозаки, прорвавши вороже кільце, вийшли в нейтральну зону. Незабаром військові сили Тютюнника об’єдналися із загонами Михайла Григор’єва і стали грізною силою, маючи 23 тисячі багнетів і шабель, 52 гармати та 20 бронепоїздів. Саме на цей час Тютюнник, будучи начальником штабу, як і Григор’єв, який перебрав на себе командування, повіривши більшовицьким лозунгам, добровільно став під червоні знамена. Ведучи бої проти денікінців та військ Антанти, повстанці “брали” місто за містом, в тому числі й Херсон та Одесу. Та навіть в ході тяжких боїв, коли, здавалось би, ніколи думати про щось інше, обидва воєначальники сталі поволі прозрівати. Врешті, в травні 1919 року, повністю зрозумівши суть політики “червоних комісарів” в Україні, вони повернули зброю проти більшовицької Росії.

Звенигородка новини

Учасники Першого Зимового походу 1919–1920 років, фото uk.wikipedia.org

І знову безперервні бої. Тепер на Повстанську армію навалилися значно переважаючі в живій силі військові підрозділи. В цій ситуації загибель командувача – Михайла Григор’єва сприймалася як величезна втрата. Як ніколи раніше, назріла необхідність укрупнення й передислокації. Тож у липні 1919 роки Тютюнник виводить підрозділи Повстанської армії до Жмеринки і приєднується до війська Української Народної Республіки. Кривава січа не припинялася й на день. Спільно з 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізією і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Юрія Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав і Гайсин, Христинівку й Умань вийшли в район Шполи.

Наприкінці серпня 1919 року військові частини Тютюнника протистояли Південній групі військ Йони Якіра, а в жовтні та листопаді – денікінському корпусу генерала Слащова.

Звенигородка історія новини

Юрко Тютюнник з родинної світлини, фото uk.wikipedia.org

Невдовзі Юрко Йосипович стає заступником командуючого Армії УНР. А невпинні бої зі значно переважаючими силами противника дедалі більше знекровлювали збройні сили Української Народної Республіки. З підписанням в жовтні 1920 року радянсько-польського перемир’я, стратегічна ситуація для Армії УНР стала надзвичайно складною. Протягом двох місяців, вона, відбиваючись від противника і завдаючи йому значних втрат, утримувала під своїм контролем значну частину Поділля. Коли ж більшовицьке командування кинуло проти українського війська значно переважаючу у кількісному відношенні Чотирнадцяту армію, їм не залишалося нічого іншого, окрім відступу в Галичину, де польська влада розброїла їх та інтернувала у таборах для військовополонених. Проте і за таких умов Юрій Тютюнник не склав зброї. Повстанський штаб, очолюваний ним, спрямовував повстанські загони, в яких нараховувалося до 40 тисяч чоловік, до партизанської боротьби. У жовтні 1921 року Повстанським штабом було розроблено план, який передбачав надання допомоги партизанському рухові в Україні, аби перешкодити вивезенню продовольства в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Таємно від польської влади з інтернованих у табори українських козаків та старшин було сформовано Українську повстанську армію, загальне командування якою здійснював Тютюнник. Стратегічним завданням операції, відомої як Другий зимовий похід, було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Операція була проведена у листопаді 1921 року. Однак закінчилася вона трагічно. Зокрема, групу, котру особисто очолював генерал-хорунжий Тютюнник, розбили більшовицькі війська. Частина повстанців потрапила в полон, і після рішучої відмови перейти на службу до Червоної армії, 359 бійців розстріляли під с.Базаром на Житомирщині. Тільки невеликий загін з 150 бійців зумів прорвати оточення і перейти польський кордон. Це була остання відчайдушна спроба українських національно-державних сил збройним шляхом завоювати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Звенигородка новини

Панцерний потяг І-ї Бригади УСС “Хортиця”, ст.Тальне, вересень 1919, фото uk.wikipedia.org

Для Юрія Тютюнника поразка Повстанської армії стала й особистою трагедією. Ще донедавна він жив міфічними уявленнями про волелюбність українського народу і його готовність до самопожертви. Виявилося ж інше… І все ж він не мислив себе без України. У 1923 році чекісти підступно вивели його з-за кордону. Він значною мірою іде на поступки більшовикам. Оселившись в Харкові, навіть отримує посаду викладача тактики і стратегії в тамтешній школі червоних старшин. Деякий час працює редактором художніх фільмів, займається літературною роботою. Та це тривало недовго. Його відверті антирадянські погляди стали однією з причин арешту в лютому 1929 року. Іншою причиною стало звинувачення в тому, що він не розкрив перед чекістами підпільної мережі в Україні, яка створювалася ним ще до арешту в 1923 році

Фото заарештованого Ю.Тютюнника. 08.03.1929 р. (ГДА СБ України – Ф.6. – Спр.73862-ФП.).

У березні 1929 року Тютюнника переводять з в’язниці у Харкові до сумнозвісної Бутирки в Москві. В грудні цього ж року колегія ОГПУ винесла вирок : розстріл. При цьому протокол рішення містив цікаву приписку: «Вирок не виконувати до особливого розпорядження». Того розпорядження йому довелося чекати у камері смертників десять місяців. Постріл чекіста 20 жовтня 1930 року обірвав життя повстанського отамана, визначного воєначальника армії УНР, автора героїчних спогадів «Революційна стихія», легенди визвольної боротьби 1917-1921 років.

Феофан Білецький