Марш для Нестора Махна | Альтернатива

Марш для Нестора Махна

– І то далеко зібрався, козаче? – запитав візниця, коли Іван, вмостившись позаду нього, випростав натомлені ноги і полегшено зітхнув.

– Звідси не видно, – озвався він.

 Та враз зрозумівши, що негоже грубіянити чоловікові, який взявся його підвезти, поспішно додав:

– Поки що до Гуляйполя, якщо ваша ласка…

– Та чого там, коні довезуть, – мовив неспішно дядько, придивляючись до подорожнього. – А чому до Гуляйполя? Чи не на ярмарок?

– Немає мені з чим ярмаркувати. Обібрали ще тиждень тому до цурки червоні. А що не давав гармошки, то хотіли пристрелити…

– То ти, виходить, гармоніст?

– Вчитель я. Музики й співів учив дітей, – розговорився врешті Іван. – Та давно вже немає школи в нашому селі – спалили кайзерівці у вісімнадцятому році. І хат селянських багато попалили за те, що розгромили перед цим поміщицький маєток. Потому більшовики свою владу почали встановлювати, свої порядки наводити. Тоді я з односельцями до повстанців подався. Та скоро розгромили наш загін. От і добираюся я до батька Махна, хочу до його війська вступити.

– І думаєш, що застанеш там його? – запитав, ніби між іншим, візниця, обертаючись до хлопця.

– Застану, – відповів той коротко, вже жалкуючи, що ось так необережно відкрився зовсім незнайомій людині. – Вірні люди казали…

На цьому замовк. Не поновлював розмови й візниця, зрідка сторожко поглядаючи на нього та вйокаючи на коней. Коли ж з видолинка виринули біленькі хатки Зеленого, від якого до Гуляйполя не більше двох верст, знову глянув на Івана, але той, очевидно стомлений далекою дорогою, міцно спав.

Не прокинувся він і тоді, коли дядько, в’їхавши до Гуляйполя, зупинив коней біля чи не найбільшого в селі будинку, критого залізом – волосної управи. На ганку, зіпершись об одвірок, стояв широкоплечий, майже двометрового росту чолов’яга у захисного кольору військовому френчі і м’яв у зубах цигарку.

– Привіз вам гармоніста одного, Левку Миколайовичу, – підійшов до нього дядько. – Каже, що хоче до нашого війська вступити. Ніби вчитель. А втім, хто його знає. Може й вивідувач якийсь…

– Гармоніста, кажеш? Давай його сюди, нам гармоніст не завадить! – ступив крок вперед чоловік, якого підлеглі йменували Левком Миколайовичем, а сам Махно просто Льовою, а то й Льовкою.

Так, це був начальник махновської контррозвідки Лев Задов. Цілком зрозуміло, що й позірний візниця був одним з його людей, які в ці дні особливо пантрували за всіма підозрілими особами в районі Гуляйполя. І на те були всі підстави: день тому, 10 жовтня 1919 року, коли Повстанська армія з тріумфом ввійшла в столицю південноукраїнської анархії, Нестор Махно вирішив, що потому, як військом пройдено з боями більше 400 верст, його хлопцям можна й перепочити. Тож майже третина особового складу отримала тижневі відпустки. В довколишніх селах гуляли весілля, а в Гуляйполі, окрім всього іншого, близьке оточення батька відзначало ще і його день народження . Зрозуміло, що все це підривало дисципліну, притуплювало пильність. Тож контррозвідка робила все належне, аби протягом «п’яного тижня» не трапилося чогось такого, що могло б вибити з рук повстанців воєнну удачу.

А фортуна таки була прихильною до них: тієї осені Повстанська армія переможно пройшла по Україні. Завдавши наприкінці вересня великих втрат денікінцям на Уманщині, та, як йшлося в одному зі зведень, «устеливши трупами біляків й офіцерськими погонами шлях від Умані до Кривого Рогу», махновські командири вирішили повертатися на Катеринославщину і розпочинати звідти «третю революцію». В ході наступу на Схід, було звільнено Нікополь, Каховку, Генічеськ та Мелітополь, Синельникове, Олександрівськ, Бердянськ. Повстанці захопили й важливий промисловий центр – Маріуполь, попри те, що його захищала артилерія англійської морської ескадри. А коли кавалерійська бригада батька зайняла станцію Новоазовськ, що знаходилася за 65 верст від Таганрога, Махно подумував вже про те, щоб захопити Таганрог та вийти в донські степи, аби підняти тамтешніх козаків проти їхніх білогвардійських командирів. І лише нестримне бажання повернутися в рідне Гуляйполе, стримувало Нестора. Тож його повстанці, наводячи жах на білогвардійців та іноземні місії, нестримно наближалися до столиці махновщини.

Заминка трапилася біля Катеринослава, який безуспішно штурмували чотири доби поспіль. Виручила хитрість. Під виглядом селян з довколишніх сіл, які їдуть своїми возами на недільний базар, махновці безперешкодно пробралися до міста. Зайнявши стратегічні пункти в різних частинах Катеринослава, за умовним сигналом відкрили вогонь зі схованих до цього під кавунами та капустою кулеметів й гвинтівок.

Саме про те «базарування» і йшлося зараз після гарної чарки в одному з гуртів.

– …Так і не скуштували господа офіцери наших кавунів. Бачили б ви їхні морди потому, які з-під кавунів висунулися «Максими»! – реготали хлопці.

За столом іменинника говорили ж не так про минулі, як про майбутні перемоги.

– Наші прапори повинні майоріти на всій Катеринославщині, Харківщині, Полтавщині, Донеччині, – тримав слово начальник кавалерії Феодосій Щусь, – на всій території України, від крайньої півночі до крайнього півдня!

– Правильно! – підтримав його захмелілий начальник штабу Віктор Білаш. – а викинувши з України денікінську наволоч, треба повалити в Росії комісародержавство, а там рушати на Захід…

Махна, донедавна такого говіркого й веселого, ці розмови, здавалося, зовсім не цікавили. Спохмурнілий, він снував свою думку. Теж про переможні бої. Але…

– А де ж наш марш? – буркнув стиха, ніби про себе. – Кому я доручав?..

Власне, нікому конкретно такого завдання він не давав, але про необхідність мати свій похідний марш вже говорив декілька разів. Яким доречним був би він зараз… Та й потім, коли вступатимуть у звільнені міста й села. Адже у його війську був і власний оркестр з двадцяти музик-євреїв. Вони могли грати все, та не мали його, махновського маршу…

– Немає маршу! – вже ледь не вгатив кулаком по столу Нестор.

Саме на ці слова й нагодилися Левко Задов з якимось аж ніби наляканим хлопчиною.

– Ну говори! – підштовхнув його від дверей до столу Левко.

– Батьку, прийміть мене до свого війська! – мовив Іван і сам не впізнав свого голосу.

– До війська? – глипнув на нього Махно. – А зброю маєш?

– Знайшли в нього лише зошит та олівець, – реготнув Задов.

– Невже з розвідданими? – аж підхопився з-за столу Віктор Білаш.

 – То я в тому зошиті вірші пишу, – зніяковіло переступив з ноги на ногу Іван. – А буває, що й музику на них. Вчитель я, Іван Негребицький…

– Так ти мені й потрібен, – повеселішав враз батько. – Похідний марш для моєї армії написати можеш?

Й допоки Іван метикував над його словами, Махно вже розпорядився :

– Ввечері й послухаємо тебе.

… На Івана, якого розмістили в окремій кімнаті, пригостивши перед цим гарним обідом, враз навалилася втома. Так і заснув перед розкритим зошитом, не написавши жодного слова. Коли ж прокинувся, надворі вже сіріло. Вхопився за олівець. Та відразу ж закреслював написане. Не виходив той замовлений батьком похідний марш, хоч плач. В голові роїлися геть далекі від воєнної звитяги рядки. І хоч як старався, бачив, що не переломить себе. Що робити?

Задумався, сівши біля вікна. Бездумно спостерігав, як випрягали махновці з кількох тачанок коней та жартували з молодицею, яка з двома відрами на коромислі неспішно пройшла вулицею до колодязя. І тут…

Рука не встигала за думкою. Рядок за рядком, народжувалася пісня. Саме пісня, бо вже вчувалася йому й мелодія. Хоч, коли вчитався в написане, зрозумів: не те, чого чекали від нього. Але в дверях вже стояв чубатий повстанець: давай на вихід, батько чекає!

Махно сидів у світлиці за тим же столом зі Щусем та Білашем. Поруч – Олексій Чубенко, Михайло Каретніков, Василь Куриленко, інші командири загонів. Всі очікувально дивилися на Івана.

– Мені б гармошку, – стиха попросив він.

Взявши ж до рук трьохрядку, натиснув на клавіші і ( «будь, що буде!») заспівав:

Роз – пря – гай-те, хло – пці, ко-ні
Та ля-гай- те спо-чи – вать…

Пісня, по всьому було видно, сподобалася присутнім. Та Махно, погляд якого спочатку був розпогодився, з кожною новою строфою починав все більше хмуритися. Цього не міг не помітити Іван . І не треба було мати багато розуму, аби зрозуміти Нестора: що ж то за марш, коли немає в ньому й слова як про воєначальника, так і про його вояків?..

«Пропав! – подумалося. – Та що має бути, того не минути. Хоча»…

Коли вже мали відзвучати останні акорди мелодії, зрозумів, як треба закінчити пісню.

І, розтягнувши на повну силу міхи «тулки», видав на повний голос:

Запрягайте, хлопці, коней,
Годі вам вже спочивать,
Та й поїдем з Гуляйполя
Щастя й волю здобувать!

Опустивши голову, чекав присуду. В кімнаті запанувала тиша, яку враз розітнуло гучне батькове:

– Ну й молодчина ти, парубче! Ану ж втни ще раз!

І коли розлога, як безмежний степ, мелодійна пісня пролунала ще раз, Махно, розцілувавши її автора, сказав:

– А ти казав, що не маєш зброї! Та твоя зброя, Йване, сильніша десятка чи й двох десятків гармат!

* * *

З того дня пісня, яка стала махновським маршем, йшла попереду повстанців. З Гуляйполя вона поширювалася на Катеринославщину, Єлизаветградщину, а звідти – на Київщину і всю Україну. Щоправда, з часом випали з пісні оті імпровізовані рядки про Гуляйполе: постаралися більшовицькі ідеологи, аби не звучали вони більше, нагадуючи про виходця з найбіднішого селянства з кількома класами освіти, який у 29 років зумів організувати під прапором анархії майже 100-тисячне військо, що наводило жах і на білих, і на червоних. Ясно, що й тоді, й пізніше, під забороною було ім’я автора тексту й музики Івана Негребицького, якого після розгрому війська Нестора Махна, винюшили чекістські нишпорки. За свою пісенну перлину, яку стали вважати народною піснею, Іван Якович Негребецький отримав 25 років концтаборів.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ