Останній із могікан, або чого ще не угробили у Звенигордці | Альтернатива

Останній із могікан, або чого ще не угробили у Звенигордці

Звенигородка Черкаська область

 Свого часу Звенигородський район та сама Звенигородка зокрема вражали наявністю потужних промислових підприємств та цілої низки організацій, про які на сьогодні вже й згадки немає. Все залишилося в минулому, оскільки протягом двадцяти з гаком років в нас угроблено десятки промислових об’єктів, збудованих і введених свого часу в дію руками наших батьків й дідів. Десятки! А натомість не збудовано жодного.

Цукровий завод, завод продтоварів, фабрика «Зоря», рай сільгосптехніка, райагробуд … Цей скорботний список можна продовжувати й продовжувати. Можна ще побачити й руїни, що залишилися на місці цих та інших об’єктів, які давали людям роботу, а районному бюджету – кошти. Серед інших організацій гордістю району був і райагропостач, збудований на околиці нашого райцентру. Розміщений майже на шести гектарах площі, він, якого в даному випадку можна вважати «останнім з могікан», ще донедавна вражав своїми масштабами, будівлями та оснащенням. Навіть після того, як з розвалом всього господарського комплексу став приватним. Та вже сьогодні навіть неозброєним оком можна побачити, що довго йому не утриматися. Деякі приміщення, будучи без належного догляду, піддаються руйнації. А територією ніби страшний смерч прокотився, змітаючи все на своєму шляху. Змів він і козлового крана, якого, кажуть, порізали на метал. Не залишилося нічого металевого в більшості приміщень. А коли «різальники» й з цією роботою справилися, то взялися за під’їздні колії, починаючи з рампи. Потім черга дійшла до залізничних колій, хоч невідомо, чи належать вони колишньому райагропостачу. Та кого це турбувало? Кажуть, при тому демонтажі у ціні були не тільки рейки і шпали, а все, що до металу належало. Тож залізничні колії, вартістю не в одну сотню гривень як корова язиком злизала. І це ще не кінець…

zven-dovgobud

Таким чином, місто залишається ще без одного об’єкта, а точніше – з ще однією рукотворною руїною. Та чи непокоїть це владу, передусім – міську? На таке запитання мені можуть відповісти: при чому тут влада, коли об’єкт давно вже проданий приватнику? Але якщо проданий об’єкт знаходиться на території міста, то саме градоначальники й мають цікавитися, що відбувається з ним. Вже з тим, аби його власник вчасно вносив орендну плату за землю, якої тут, як уже згадувалося, небагато-немало – близько шести гектарів. Ось тут, до речі, і виясняється, що за землю від тих, хто володіє колишнім райагропостачем, плати не надходить.

Отак. При цьому, як відомо багатьом жителям Звенигородки, новий господар об’єкта неодноразово виставляв його на продаж. Невже не можна було допомогти йому знайти покупця, котрий відкрив би тут якесь підприємство, яке дозволило б місту отримати робочі місця та певний дохід до бюджету? Тим більше, вигідного місце розташування, враховуючи і під’їздні колії, ще пошукати. Тоді, можливо, і не дійшло б до поголовного нищення матеріальної бази.

Як відомо, ламати легше, аніж будувати. Але, якщо і далі житимемо за таким принципом, то скоро і за і за об’єкти соціально-культурного призначення візьмемося…