Шлях від Канева до Черкас дітлахи, обморозивши ноги, подолали за 10 діб | Альтернатива

Шлях від Канева до Черкас дітлахи, обморозивши ноги, подолали за 10 діб

На тремтячих закоцюблих підлітків, які сиділи при вході у Черкаський залізничний вокзал, першою звернула увагу його працівниця. Вона й запитала у малих, що вони тут роблять. А ті в свою чергу попросили: «Тьотю, допоможіть нам потрапити у притулок», пише Україна молода.

Подорож у лютий мороз привела дітей у лікарню

      Небайдужа жінка відвела трьох хлопчиків та одну дівчинку в залізничний відділок міліції, а вже звідти їх відправили до обласного притулку. Саме там i стало відомо, що у Алли, Сашка Василька та Владика, які ще 10 днів тому втекли з Канівської школи-інтернату, обморожені ноги. Тому підлітків, а їм усім від 11 до 14 років, було госпіталізовано у міську лікарню №1, на базі якої дiє обласне опікове відділення.

      Там утікачів взялися рятувати вже лікарі на чолі з завідуючим Володимиром Цапенком. Але якщо у перших трьох обмороження кінцівок було 1 та 2 ступенiв, то в найменшого мандрівника, 11-річного Владика, — 4 ступеня, і його довелося терміново оперувати. Аби врятувати малому життя, медики ампутували йому пальці на обох ногах.

      «Владику не минути ще, можливо, кількох операцій, і в опіковому відділенні він пробуде як мінімум півтора місяця», — розповідає «Україні молодій» Володимир Іванович.

      Тепер усі діти, в тому числі й Владик, почуваються значно краще. Владик навчився пересуватися коридором у інвалідному візку й охоче спілкується з відвідувачами, як і його брати та сестра. Справа в тому, що всі четверо дітей є родичами. Мати Алли та Владика й батько Сашка та Василя — рідні сестра та брат i живуть у селі Демки Драбівського району Черкаської області. Уся сімейка не байдужа до горілки, тому життя в родинах було для малих нестерпним. Через це вони неодноразово тікали з домівок i подорожували Україною. Торік восени горе-батьків позбавили батьківських прав. Дітей же було відправлено спочатку в Черкаський обласний притулок, де вони пробули три місяці, а потім — у Канівську школу-інтернат.

      «У притулку було добре, хочеш — малюєш, хочеш — ліпиш. А в інтернаті вихователька ні з того ні з сього штовхнула, а ще командують мною, а я й сама ким хоч покомандую», — сердиться Алла, розповідаючи про свою епопею кореспонденту «України молодої».

Їсти давали люди, а ночували в копицях

      Уже на четверту добу перебування в цьому інтернаті Алла вирішила тікати. Першому про свій план вона повідомила двоюрідним братам Сашкові та Василеві. Рідний брат Владик про майбутній дорожній екстрім дізнався останнім. Тому дитина й пішла в чому стояла — легенькій курточці та кросівках. В інтернаті ще залишилася 8-річна сестричка Алли та Владика. Її діти не взяли з собою, кажуть, боялися, що вона в дорозі почне плакати.

      Спочатку малі зайшли в Каневі в Успенський собор. Просто щоб подивитися його — цікаво ж було. У храмі компанія зустріла невідому бабусю. Та забрала дітей із собою й повезла на автобусі у приміське село, аби діти їй нарубали дров та повносили їх у хату. Баба дала дітям 20 гривень, сала й хліба та сказала, що через поле — їхній інтернат.

      Та тільки ті й не збиралися повертатися в школу. «Ми бабі неправду сказали, бо боялися, що вона повідомить у міліцію й нас почнуть шукати», — зізнається Алла.

      Тримаючись траси, вся четвірка почимчикувала до Черкас. З Канева до обласного центру на автомобілі треба добиратися більше години, адже відстань становить 76 кілометрів. А підлітки йшли пішки в лютий мороз. У придорожних селах вони просили у людей їсти й води, їм давали хліб, пригощали картоплею, тикали в руки по гривні-дві, й утікачі таким чином назбирали ще 20 гривень. В одному з сіл якісь дід та баба запросили їх до себе додому й нагодували супом.

      Діти не приховували, що вони втікачі з Канівського інтернату, але ніхто з дорослих, на чиєму шляху вони зустрілися, не повідомив про це ні у сільраду, ні в міліцію. Більше того, наші жалісливі люди казали: правильно, що тікаєте, ми знаємо, як у тих інтернатах дітям погано.

      Компанія ночувала в копицях соломи, в кукурудзі, а однієї ночі, зморені довгою дорогою, вони заснули просто під містком. Прокинулися від холоду та так і чекали ранку, стукаючи зубами. Саша навіть запропонував повернутися в інтернат. Але його ідею ніхто не підтримав. Хоча всі вже добре замерзли в ноги, а Вася їх навіть промочив, в темноті вскочивши у яму з водою.

      Натомість підлітки вирішили залізти на горище в одну з покинутих хат, аби підсохнути й зігрітися. Там вони просиділи п’ять діб. Кажуть, що харчувалися тим, що купували у магазині: хлібом, водою, печивом. «Найстрашніше було, коли хотілося їсти й пити. Ми сніг їли», — каже Василько.

      Потім діти знову рушили у напрямку Черкас. По дорозі їх ніхто так і не підвіз. В одному з сіл якийсь чоловік зупинив свій автомобіль, але двоє з дітей саме були в магазині й він не захотів їх чекати. В Черкасах утікачі вийшли на залізничну колію й уже по ній дійшли до залізничного вокзалу, а там не витримали нестерпного болю в обморожених ногах, тому й попросилися у притулок.

Провина директора інтернату в тому, що вона
вчасно не повідомила про втікачів

      У Канівській школі-інтернаті пропажу четвірки малих родичів помітили буквально через півгодини. Але взялися за їх пошуки власними силами й не повідомили у міліцію. Тільки наступного дня директор школи звернулася до служби у справах неповнолітніх із заявою. Але вручити її не змогла, бо працівника не було на місці. Так що своє звернення вона віддала лише другого дня. Тоді ж про втікачів стало відомо й у Драбові, тамтешні освітяни навіть навідалися в Демки, але в рідному селі дітей не знайшли.

      «У першу чергу потрібно було повідомити в міліцію, чого в інтернаті не зробили. За такі речі треба звільняти з роботи. Он у Кіровоградській області двоє хлопчиків втекли з інтернату й замерзли. А тут знали, що дитина в кросівках пішла, й мовчали. Це ж не голка в копиці сіна, яку не можна знайти! Аби власний син був на місці сиріт, то, мабуть, швидко б оголосили розшук. Треба було бити тривогу та усіх на ноги підняти», — обурюється Володимир Драгун, заступник начальника Черкаського обласного управління освіти.

      І хоча, каже Володимир Петрович, на захист директора Канівської школи-інтернату вже виступив педагогічний колектив, самі діти, які називають її мамою, та їй не так просто буде знайти заміну, жінку мають звільнити за грубе порушення посадових обов’язків: діти втекли ще 8 лютого, цілих 10 днів ніхто не знав, де вони.

      Директор школи-інтернату, котра керує цим закладом майже 4 роки й, за оцінкою Черкаського обласного управління освіти, багато хорошого зробила для цього навчального закладу, в свою чергу, стверджує, що в міліції не завжди реєструють звернення про зникнення її вихованців, і наводить приклад, що із 6 заяв на пошук 16-річного вихованця в канівській міліції зареєстрували тільки 3, хоча хлопець блукає світом вже 2 роки.

      За словами пані директорки, інтернат не раз повідомляв канівську міліцію про зникнення 16-річного учня. Правоохоронці казали, що вдома його немає. Хоча пізніше виявилося, коли вихованець повернувся до інтернату, що був він у рідному селі. Й такі приклади не поодинокі.

      У Канівському інтернаті навчаються не тільки круглі сироти, є чимало дітей — круглих сиріт, у кого мама й татко живі й здорові, тільки позбавлені батьківських прав. Є й ті, які у юному віці скоїли злочини. Так що ці діти багато чого вже встигли побачити у своєму житті, й щоб їх серця не рубцювалися розчаруваннями й надалі, до таких дітей треба вміти знайти підхід. Тут пригадують випадок, як один із вихованців інтернату постійно тікав додому. Тоді педагогам й удалося дізнатися, що дитину туди тягне туга за… кроликом. Вiдтак одна з учительок взялася за розведення кролів i перевезла кролика малого до себе додому, де хлопчик його й провідував.

Ці діти запросто можуть свій «подвиг» повторити

      Треба сказати, що не все в розповідях утікачів збігається. Одним вони розповідали у лікарні, що втекли з інтернату, бо дуже хотіли додому, за мамкою, мовляв, скучили. А в інтернаті хвалилися, що поспішали на станцію Драбів, де заховане якесь крадене добро, й хотіли його забрати. Та й сестричці Олі вони теж, виявляється, насправді пропонували втекти, хоча й журналістам казали зовсім протилежне. Просто мала їх не послухала, хоч команда родичів й обіцяла її за це відлупцювати.

      Медперсонал лікарні, де четвірка втікачів провела навіть більше, ніж у Канівському інтернаті, стверджує, що у цих дітей чималі прогалини і у вихованні, і в навчанні. Алла, приміром, вміє писати тільки друкованими літерами. На шлях, яким іде по життю ця четвірка, їх поставили власні батьки, котрі проміняли дітей на чарку горілки. Той же Владик у свої 11 років ще повністю й не усвідомлює того, що він став інвалідом на все життя. Незважаючи на це, ці діти люблять своїх батьків. Володимир Іванович Цапенко говорив «УМ», як Владик півдня виглядав свою матір у вікно. А вона прийшла із синяком під оком…

      Малий розповів нам про те, як йому снилося, «наче поруч батько, мамка й сестра Олька». А Алла додала сумно: «Нас по телевізору показували, і мамці люди в селі сказали. Вона приїхала й гостинців привезла, навіть ночувала з нами. Я їй кажу: аби ти не пила, то і я б удома була».

      «Ось подивіться скільки нас людей уже провідували, це їхнi адреси й телефони. А тепер ще й «Україна молода» про нас напише. Оце прославилися на всю Україну», — пишається Сашко.

      I справді, у лікарні дітей провідувало чимало людей. Одна чуйна бабуся навіть суп принесла — все, що у неї було. Аналізуючи такі візити, в тому числі й набіги нашого брата-журналіста, завідуючий опіковим відділенням Володимир Цапенко зізнається «Україні молодій»: «Учора навіть з Києва до них 45 осіб приїхали, наче це одні знедолені діти в Україні. Я заходжу в палату, там купа гостинців, а діти на все це дивляться й почувають себе справжніми героями».

      «Якось воно так, наче вони зробили подвиг. Це впливає на психіку цих дітей i вони запросто можуть такий похід повторити. Більше того, це може стати прикладом для інших», — додає лікар Володимир Красюк.

Людмила НІКІТЕНКО,
«Україна молода»