Юристи про самовільне встановлення тимчасових споруд | Альтернатива

Юристи про самовільне встановлення тимчасових споруд

Для органів місцевого самоврядування демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд є актуальною проблемою, яка недостатньо врегульована на законодавчому рівні. Щороку у великих містах на звільнення території від таких споруд витрачають мільйони. Як правило, ці витрати місцевим бюджетам ніхто не компенсує.

Як розповідає адвокат Віталій Бойчук, на Хмельниччині не лише демонтували незаконно встановлені тимчасові споруди (далі – ТС), але й стягнули з їх власника завдані демонтажем збитки. Досягненню позитивного результату передували майже два десятки судових засідань, і результат цих судових спорів може бути корисний органам місцевого самоврядування, які відповідають за благоустрій.

У 2015 р. у місті Волочиськ було встановлено дві тимчасових споруди – автопричепи, з яких здійснювалася торгівля хлібобулочними виробами. У зв’язку з тим, що ТС були встановлені самовільно, без паспорта прив’язки, тобто з порушенням п. 5 ч. 1 ст. 16 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» та п. 2.1 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженогонаказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №244 від 21.10.2011, виконавчим комітетом міської ради було прийнято рішення зобов’язати власника демонтувати автомобільні причепи (транспортні засоби, які використовуються як пересувні тимчасові споруди), а у разі нездійснення демонтажу власником примусовий демонтаж було доручено здійснити комунальному підприємству.

Законність рішень виконкому

Власник ТС оскаржив рішення виконавчого комітету про демонтаж у порядку адміністративного судочинства. Основними аргументами у позові було те, що власник ТС уклав з юридичними особами, біля будівель яких було розміщено ТС і які мали державні акти на право користування земельними ділянками, договори оренди асфальтного майданчика під розміщення автопричепів для здійснення торгівлі. Крім того, позивач стверджував, що автопричіп, з якого здійснюється торгівля, не є тимчасовою спорудою, тож на нього не поширюються норми законодавства про благоустрій.

Волочиський районний суд своєю постановою від 11.03.2016 у справі №671/1346/15-а відмовив у задоволенні позову до виконавчого комітету Волочиської міської ради про визнання нечинними та скасування його рішень. У постанові суд вказав, що автопричіп є пересувною тимчасовою спорудою, і для її розміщення потрібно отримати паспорт прив’язки. Також суд відзначив, що розміщення тимчасових споруд під стінами інших будівель суперечить Правилам пожежної безпеки в Україні, які затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України №1417 від 30.12.2014 та зареєстровані у Міністерстві юстиції України 5.03.2015 за № 252/26697.

Власник автопричепів подав апеляційну скаргу на постанову Волочиського районного суду від 11.03.2016, яку ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 по справі №2-а/671/3/2016 було залишено без задоволення. Суд апеляційної інстанції вказав, що власник автопричепів не звертався до виконавчого комітету Волочиської міської ради з заявою про можливість розміщення тимчасових споруд, а у матеріалах справи не міститься дозвільних документів на розміщення тимчасових споруд, передбачених діючим законодавством України.

Колегія суддів не взяла до уваги доводи апелянта про те, що відповідно до укладених договорів оренди він мав право розміщувати тимчасові споруди-автопричепи на території, яка надана іншим підприємствам, оскільки, як встановлено судом, земля відводилася цим підприємствам під виробничі потреби та для обслуговування будівель, а не для організації торгівлі чи здійснення іншої комерційної діяльності.

Суд апеляційної інстанції вказав, що виконавчий комітет, приймаючи оскаржувані рішення, діяв у межах повноважень та у спосіб, визначених чинним законодавством України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.07.2016 відмовлено у відкритті касаційного провадження по справі №671/1346/15-а.

Незважаючи на програний судовий спір, власник автопричепів добровільно рішення виконавчого комітету не виконав. У зв’язку з цим демонтаж було проведено визначеним у рішеннях виконкому комунальним підприємством (далі – КП). Демонтовані ТС було передано на оплатне зберігання іншому підприємству.

Після цього міська рада звернулася до власника автопричепів із проханням компенсувати завдані демонтажем збитки, що полягали у понесених КП витратах на оплату праці працівників, які залучалися до проведення демонтажу, транспортних послуг з навантаження, перевезення та розвантаження ТС, а також витрат на зберігання демонтованих автопричепів.

Позов про стягнення збитків

У зв’язку з тим, що власник автопричепів добровільно завдані збитки не компенсував, КП звернулося до суду з відповідним позовом. У задоволенні цього позову рішенням господарського суду Хмельницької області від 29.11.2016 по справі №924/1013/16 було відмовлено. Суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності всіх обов’язкових умов для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності, як відшкодування відповідачем збитків, зокрема, що саме поведінка відповідача є причиною, а збитки, які виникли у позивача – безумовним наслідком такої поведінки.

Відмовляючи у задоволені позову, суд виходив з наступного:

1. На час демонтажу автопричепів власник передав їх в оренду. З огляду на зазначене суд критично оцінив доводи позивача щодо розміщення вищевказаних ТС станом на дату демонтажу саме їх власником, враховуючи тривалий час між прийняттям рішень про демонтаж та їх фактичним виконанням. При цьому суд звернув увагу на наявність договорів оренди об’єкта нерухомості та асфальтованого майданчика, які уклав вже орендар ТС з користувачами земельних ділянок, де були розміщені ТС.

Тобто орендар автопричепів уклав з користувачами земельних ділянок такі ж договори для їх розміщення, що й власник автопричепів, незважаючи на позицію апеляційного адміністративного суду у справі №671/1346/15-а.

2. Суд зазначив, що позивачем не доведено необхідність здійснення демонтажу ТС саме у надурочний час, що викликало понесення ним додаткових витрат на оплату праці своїх працівників. Зазначених витрат позивач міг уникнути, здійснивши демонтаж споруд у робочий час. Суд звернув увагу і на те, що заявлені витрати на оплату праці є витратами на оплату праці працівникам підприємства, які виконують свої службові обов’язки незалежно від того, чи виконували вони роботи по демонтажу тимчасових споруд.

3. З проводу позовних вимог у частині стягнення збитків, понесених у зв’язку з навантаженням, розвантаженням та наданням транспортних послуг по перевезенню тимчасових споруд суд зазначив, що позивачем не доведено причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідача та спричиненими збитками, тобто наявності вини відповідача.

4. Суд також вважав, що КП мало саме зберігати демонтовані ТС, а не транспортувати і передавати їх іншій юридичній особі.

Ухвалою Рівненського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017 по справі №924/1013/16 рішення господарського суду Хмельницької області від 29.11.2016 залишено без змін. Проте Вищий господарський суд України з висновками місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції не погодився, рішення від 29.11.2016 та постанову від 26.01.2017 у справі за №924/1013/16 скасував та постановив нове рішення, яким позов задовольнив.

У постанові від 05.04.2017 суд касаційної інстанції вказав, що передача власником тимчасових споруд на час їх демонтажу в оренду ніяким чином не усуває неправомірність його дій щодо самочинного розташування цих споруд та не звільняє від обов’язку виконати зобов’язання щодо їх демонтажу, оскільки цей обов’язок був покладений на нього як власника тимчасових споруд законним рішенням виконавчого комітету.

Крім того, Касаційний суд дійшов висновку, що витрати КП на демонтаж та зберігання автопричепів є збитками, які понесені внаслідок допущеного відповідачем господарського правопорушення, що полягає у самочинному розміщенні тимчасових споруд та невиконанні обов’язкового рішення виконкому Волочиської міської ради щодо їх демонтажу. Всі ці витрати пов’язані виключно з його діями, направленими на виконання вказаних рішень. Судами не враховано, що для стягнення збитків, заподіяних позивачу з вини відповідача внаслідок порушення останнім вимог щодо здійснення господарської діяльності, позивачу необхідно довести їх розмір і причинно-наслідковий зв’язок з неправомірними діями відповідача, що у цьому випадку і було зроблено. Доводити ж, що ці збитки могли бути меншими, має саме відповідач.

Як вказав ВГСУ, судами не було враховано, що на позивача, який фактично за власний рахунок усував наслідки неправомірних дій відповідача, законом не покладається обов’язок бути максимально ощадливим з метою заощадити кошти відповідача, які можуть бути стягнуті з останнього як збитки. З метою уникнення зайвих витрат відповідач міг самостійно виконати рішення органу місцевого самоврядування щодо демонтажу належних йому самовільно встановлених тимчасових споруд.

Таким чином, можна зробити висновок, що ні довільне трактування норм законодавства, що регулює питання благоустрою, ні маніпуляції з правом оренди на тимчасові споруди не є підставою для уникнення відповідальності за завдані збитки місцевій громаді.

Юридична газета